ENG
  • Ученість — солодкий плід гіркого коріння.

  • Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів

  • Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

  • Важлива не кількість знань, а якість їх.

  • Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.

  • Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.

  • Бич людини - це уявлюване знання.

  • Знання - сила.

  • Знання - знаряддя, а не ціль.

  • Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.

Донбаська державна
машинобудівна академія

Останні новини

29 серпня – День пам’яті захисників України
1.jpg

Ця дата обрана не випадково. Саме в цей день у 2014 році російські війська розстріляли колони ук...

П'ятниця, 29 серпня 2025
Вітаємо з ювілеєм завідувачку кафедри ОТЗВ Наталію Макаренко!
3.jpg

29 серпня свій 65-річній ювілей відзначає завідувачка кафедри «Обладнання і технологій зва...

П'ятниця, 29 серпня 2025
Розклад занять для денної форми навчання
2.jpg

До уваги здобувачів освіти денної форми навчання! Розклад занять на 1-й семестр 2025/2026 навчал...

Четвер, 28 серпня 2025
На засіданні Вченої ради ДДМА
1.jpg

На серпневому засіданні Вченої ради Академії вирішені питання, які накопичились за літній період.

Четвер, 28 серпня 2025
Збільшено кількість бюджетних місць для спеціальностей особливої підтримки магістратури ДДМА
1.jpg

Гарна новина! Спільними зусиллями приймальної комісії та ректорату вдалося збільшити кількість б...

Середа, 27 серпня 2025

«У ВАЛІЗУ НЕ ВМІЩАЄТЬСЯ ЖИТТЯ…»

olga.png

Я поїхала з Краматорська за два тижні до початку повномасштабної війні. З маленьким рюкзачком за спиною. Їхала в Харків, і в думках промайнуло – а що, як я востаннє бачила свій дім?

Сьогодні я вперше зайшла до своєї хати. Кожну клітинку пройняла покинутість і спустошення. Я намагалась забрати найцінніше. Але, виявилось, у валізу не вміщається ЖИТТЯ. Запакувала те, що має значення і пам’ять. Але далеко не все.

Знову думаю, чи востаннє я бачу свій дім? І так щемить, так болить, на душі так ті кішки шкребуться, що хочеться вити. І соромно. Бо ж, хай їм грець, тим речам і стінам, головне, що жива мама. І тато. І кішка. І я.

Але ж то не в матеріальному справа. І хоч як себе не переконуй – боляче. За все боляче. Кричати хочу. Вити хочу.

За два місяці жодного поста не написала. Бо не маю я слів для своїх відчуттів. Бо мені зле, як і всім. І самотньо. І страшно.

А всі слова пусті. Не передають.

Серце зніміло.

Я не сприймаю новини про загиблих побратимів, бо просто відмовляюсь вірити. І насправді вже не можу відчути.

Мама двічі за цю велику війну прощалася зі мною, як назавжди, бо проводжала працювати в зону війни.

Сьогодні серед усього, я забрала листа, якого написала їй 8 років тому. Перед самою першою поїздкою на фронт. Лист був на випадок «якщо».

Кожне слово в ньому й досі актуальне.

Я би не зробила іншого вибору.

Фото за день до початку – 23 лютого 2022.

Ольга Коновалова