Донбаська державна
машинобудівна академія

4 вересня – День пам’яті Василя Стуса

Деталі

Опубліковано: Четвер, 04 вересня 2025, 18:42

40 років тому, 4 вересня 1985 року, у карцері мордовського табору для політв’язнів загинув Василь Стус – український поет, прозаїк, літературознавець, правозахисник, борець з радянською тоталітарною системою. Один з найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Незламний борець за свободу слова й незалежність України. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка та посмертно Герой України.

Його життя і творчість стали прикладом мужності, незламності духу та відданості рідній землі.

Для нашої Донеччини, де Стус провів значну частину свого життя, його постать має особливе значення. Він ріс на цій землі, черпав із неї силу і натхнення, а своїм життям показав усьому світові, що українське слово і правда сильніші за будь-які переслідування.

На честь Василя Стуса у Краматорську названа центральна вулиця, на якій встановлений пам’ятник (на фото).

Сьогодні, коли наша громада стоїть на передовій боротьби за незалежність, ми відчуваємо спадкоємність цієї мужності.

«Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя»

4 вересня 1965 року Василь Стус виступив у київському кінотеатрі «Україна» з протестом проти репресій щодо української інтелігенції. За це він був відрахований з вишу. А в 1972 році правозахисник був уперше заарештований та засуджений до п’яти років ув’язнення й трьох років заслання.

1972 рік розділив шлях Стуса на дві половини, між якими – особистий вибір поета. Позаду залишився період гартування до життєвих випробувань, до того, що призначено тобі долею. Попереду – підтвердження того, що ти здатен заплатити ціну, виставлену тобі суспільством за те, що всупереч усьому «радянському народові» зберігаєш право на власну думку та вчинок. На суді 1972 року питання звучало так: зречешся себе та друзів чи сядеш за вірність собі та їм. Зректися – означало втратити себе, на що Василь не погодився…

«Довічною ганьбою цієї країни (СРСР – Авт.) буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності», – писав у той період Василь Стус. Саме ці слова: самоповага, порядність і гідність – були лейтмотивом його 47-річного життя.

У 1979 році Василь Стус вступив до Української Гельсінської групи, а вже в 1980-му був удруге арештований та засуджений до десятирічного ув’язнення й п’яти років заслання.

Зрештою, все, що від Стуса чекала влада – привселюдне покаяння. У пресі, на телебаченні. Хотіли повернення «заблудшей советской овцы» в мовчазне з усім згодне радянське «стадо». Проте Василь не здався. Він не засуджував тих, хто не витримував карцеру, табірних «порядків» і корився цинічній владі. Однак це йому боліло.

В Україну з ГУЛАГу Василь Стус разом з іншими українськими мучениками – Олексою Тихим і Юрієм Литвином – повернувся в труні у листопаді 1989 року.

Так збулися його пророчі рядки:

«Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя…
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь».

2005 року Василь Стус став Героєм України. Чи не єдиним, хто до того публічно й голосно виступив на захист Василя Стуса в часи радянського режиму, був академік Андрій Сахаров: «Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму “я”».

За матеріалами «Армія Inform»